Пояснювати саме значення слова і вникати в суть процесу мабуть не варто. Хто ж про нього не чув? Рано чи пізно дізнаються всі: від однолітків, з телебачення чи Інтернету, від батьків. Хоча батьки згадують про виховну бесіду з чадом на тему сексу надто пізно, як правило тоді, коли “дитина” вже й сама може розповісти з подробицями що там і до чого.

Не рідко в масмедіях можна натрапити на статтю зі статистикою на кшталт “Як часто ми думаємо про секс”.  А й справді, як часто? Кожного разу коли бачимо доволі привабливу особу протилежної статі (чи не протилежної)? Чи коли думаємо про кохану людину? Чи коли шукаємо гарний спосіб розслабитися, покайфувати і забути про всі мирські негаразди? А це ж лише невелика частина з того, що може наштовхнути на певні думки про секс.

Звісно цілком можливо, що для багатьох людей сам по собі статевий акт не являє майже ніякої цінності. Для декого обов’язковою умовою є довіра до партнера, присутність певних почуттів, дехто утримується до шлюбу. Деякі ж, навпаки, бачать в сексі один з найпривабливіших нюансів життя і прагнуть позбутися невинності якнайшвидше, вважаючи, що необхідною для фізичної близькості є тільки наявність статевих органів.

Щоправда деякі досить консервативні представники людства досі стараються переконати молодь в тому, що в їхній час такої розпусти, як зараз, не було, а про секс думали виключно після шлюбу і тільки для того, щоб зробити поповнення в сім’ї. Візьмемо для прикладу ідеологію Радянського Союзу і замітки в газетах із заголовками “Двенадцать половых заповедей революционного пролетариата” де всі радості сексу були описані як якісь особливі збочення.  Тим не менш історія свідчить про те, що статевий контакт безпосередньо як спосіб релаксації, фізичного і морального задоволення існував давно і мав неабияку популярність. Взяти до уваги хоча б те, що згадка про професію повії досить таки давня. Та й теоретично, якби секс, не лише для продовження роду, не був настільки важливим для наших предків хоча б ті кілька століть тому, ми б не мали зараз таких чудових пам’яток культури як славнозвісна “Камасутра” чи “Екстаз святої Терези” Берніні.

Тепер про деякі нюанси безпосередньо. Отож, рано чи пізно в житті настає момент, коли доводиться попрощатися з невинністю. І якщо в чоловіків втрата цноти являється предметом гордості, то для багатьох представниць чарівної половини людства в більшості культур характерним є її збереження  до шлюбу. Щоправда ця тенденція останнім часом слабшає, а разом з тим зменшується і середній вік дефлорації.  Сьогодні стереотип збереження цноти майже подолали. Тепер вона в західній культурі розцінюється не як предмет гордості а навпаки, свідчить про недостатній сексуальний розвиток чи непопулярність серед представників протилежної статі. Крім того, з точки зору медицини, оптимальний вік для втрати невинності приблизно 15-19 років. Тим не менш, ця подія залишається однією з найважливіших в житті кожного, незалежно від того, коли невинність втрачати: до чи після одруження. Проблемою тут правда залишається консервативне ставлення старшого покоління до втрати невинності в ранньому віці, особливо дівчатами, тоді як раннє статеве життя для сильної статі це нормально, і наштовхується на критику лише через страх батьків передчасно стати дідусем і бабусею.

Щодо чоловіків, то більшості з них, також приємно усвідомлювати, що пасія, яка наважилася з ними на фізичну близькість чи наречена, до них ще не мала статевого контакту ні з ким. Звідти то й береться вся невпевненість прекрасної половини людства у тому, варто віддаватися партнеру до весілля чи ні, сумніви і думки на кшталт “а що як не складеться/він знайде собі іншу, кому я така потім потрібна буду”?”. І, мені здається позитивним фактом, те, що упередження на рахунок цноти помалу відходять в минули.  Хіба невинність пасії така важлива, якщо є почуття і довіра?

Ну і як не згадати те, чого насправді так хочуть всі наші чоловіки, хоча з нашої сторони (тобто зі сторони прекрасної статі) анальний секс наштовхується на гостру критику, яка іноді супроводжується категоричним “ні”. А чому? Оскільки автор, як кажуть сама грішна, то спробую описати це відчуття, коли воно насправді “і хочеться, і колеться”. Спроба чогось нового, незвичних відчуттів, можливість доставити задоволення своєму єдиному і неповторному це звісно дуже вагомий аргумент за, проте залишається страх перед дискомфортом, фізичним і моральним, страхом перед тим, що може бути боляче і стереотипами, що це все збочення і якщо він тебе справді любить, то зрозуміє і не піде до якоїсь шльондри, яка дозволить таке з собою зробити. Відмова від анального сексу ще не привід категорично стверджувати, що в стосунках недостатньо довіри, просто інколи важко одразу перебороти страх перед фізичним болем чи дискомфортом, який може виникнути в процесі і не обов’язково з вини партнера.

Не зважаючи на безліч догм і стереотипів, секс не втрачає своєї популярності як надзвичайно корисне і приємне заняття. Хоча й обговорити всі нюанси такого широкого поняття в одній статті важко, проте сподіваюся в цьому блозі вона не остання стосуватиметься теми сексу. Отож, шановні, кохаймося!

Сама ідея клонування виникла достатньо давно, близько чотирьох тисячоліть тому. Тоді ще це був спосіб вегетативного розмноження рослин, тобто відтворення рослини з її частин. Звідси і пішло слово “клон”, що в перекладі з грецької означає гілка, пагін. Буквально за останні півстоліття слово поняття “клонування” набуло дещо іншого значення і стало предметом багатьох дискусій.

Звичайно більшість людей у їхньому повсякденному житті проблема клонування не зачіпає, тому нейтральне відношення цілком можливе і доцільне, але якщо заглибитися у нюанси цього процесу і його можливі наслідки, можна зробити висновок, що клонування в наш час має величезне значення не тільки як відтворення індивіда на генетичному рівні, а, перш за все, як спосіб знайти ефективне лікування багатьох фактично невиліковних на сьогодні хвороб.

Отож, розходження в думках, що стосуються клонування, пов’язані, перш за все з тим, що воно може принести, з однієї точки зору, чималу користь в галузі медицини, в сільському господарстві і розвитку науки взагалі, а з іншої, вважається недоцільним, оскільки з погляду релігії і моралі, клонований зародок вважається живою істотою і його не можна використовувати для наукових дослідів та експериментів.

Питання про клонування тварин також наштовхується на жорстку критику, хоча це й дуже ефективний спосіб збільшення продуктивності шляхом створення особини, яка була б більш стійкою до хвороб, кліматичних умов і могла дати хороше потомство. Проте м’ясо чи інші продукти, отримані від клонованих тварин, Європарламент вживати в їжу і вивозити на ринки все ж таки заборонив. Причинами стали підозри на проблеми зі здоров’ям у клонів, про що свідчив більший рівень смертності серед них, ніж серед тварин, народжених природнім шляхом. Отже, така продукція навряд чи скоро з’явиться на наших ринках. Клонування робить можливим також відтворення деяких видів тварин, що були винищені. І хоча поки що таке не практикувалося, однак певні досягнення в даному питанні вже є.

Дослідження сучасних вчених, спрямовані на пошук панацеї, показують втішні результати. Можливість вилікувати такі хвороби як СНІД, рак, цукровий діабет, хворобу Паркінсона та Альцгеймера в прогнозах вчених є цілком реальною. Залишається одне але: для цього необхідне клонування людського організму, що заборонено законодавством більшості країн, зокрема тих, в яких є умови для проведення таких експериментів. Отриманий штучним методом ембріон є джерелом для вирощування стовбурових клітин, що мають властивість розвиватися в будь-якому типі тканин людського організму. Таким чином, якщо дослідження матимуть успіх у вчених буде можливість вирощувати цілі органи, що є неабияким досягненням у галузі трансплантації. Ембріони, які використовуються для отримання стовбурових клітин згодом знищуються, що багатьом здається не дуже гуманним.

Щодо клонування людини з метою відтворення особистості генетично ідентичної іншій, то це безумовно дуже цікаво, але оскільки, ніхто не знає, що може собою являти клон людини, то така процедура не надто популярна. Справді важко собі уявити, що являтиме собою клон і які почуття в нього викличе факт того, яким шляхом він з’явився на світ. Тим більше, такі втручання в природні процеси можуть призвести до непередбачуваних наслідків.

Хоча на думку деяких дослідників, клон являє собою не більше ніж просто ідентичну іншій особу, у якої є свої власні почуття, думки. В науково-фантастичних романах і фільмах клонів нам описують, як створінь, що володіють надприродними здібностями, чи являються собою щось схоже на зомбі. Можливо з цим і пов’язані суспільні стереотипи на рахунок аморальності клонування.

Після створення клона знаменитої овечки Доллі, релігійні організації заборонили будь-які дослідження і експерименти у даній галузі. Репродуктивне клонування людини заборонено законодавством багатьох країн, зокрема і законом України “Про заборону репродуктивного клонування людини” від 14.12.2004. Католицька церква занесла маніпуляції на генетичному рівні, куди відноситься і клонування, до семи смертних гріхів сучасності.

За даними різних соціологічних опитувань близько 40-50% опитаних підтримує розвиток клонування для добування стовбурових клітин і проведення досліджень в даній галузі. Решта залишається проти не зраджуючи релігійним принципам і догмам моралі. Проте на завершення хотілося б зауважити, що таке досягнення в науці і реальну перспективу знайти лікування багатьох захворювань важко ігнорувати. На мою думку клонування є абсолютно доцільним з метою того, щоб знайти спосіб вилікувати невиліковні в наш час захворювання. І попри всі дискусії на рахунок того етично це чи неетично, рано чи пізно людству доведеться дійти якогось консенсусу і відповідати за його наслідки, якими б вони не були.

Не будемо розглядати сумну статистику кількості емігрантів, що перебувають в інших країнах з тих чи інших причин. Тим більше, що, мабуть, для більшості це не є новиною. Метою статті є зовсім не визначення кількості громадян України, що перебувають за кордоном і не сумні прогнози щодо її збільшення, а саме проблеми, пов’язані з адаптацією, що виникають в процесі.

Найбільше, звісно ж, страждає молоде покоління, яке батьки, щоб завжди тримати під своєю опікою, покращити рівень життя свого чада, дати йому якісну освіту і показати світ, забирають з собою за кордон. В багатьох випадках, на жаль, це відбувається без особливого ентузіазму з боку самих дітей.

Найгірше доводиться підліткам. Якщо діти молодшого шкільного або дошкільного віку, які ще не дуже усвідомлюють такі речі, реагують нормально, швидко адаптуються, звикають до мови і оточення, то підлітки на все реагують дуже важко – конфронтації з однолітками, відсутність того, до чого вони вже звикли, недостатня увага з боку і до того всього ще й перехідний вік. Працездатному населенню, тобто дорослим, звісно ж теж важко, але принаймні вони роблять свій вибір осмислено і здебільшого зайняті своїми справами, які не залишають їм багато часу на обдумування таких проблем.

З метою того, щоб глибше вникнути в суть проблеми корисною є інформація “з перших вуст”, якою з автором з радістю поділилася людина, знайома з процесами адаптації в новому суспільстві. Ця історія лише невелика частина тих вражень, які викликає в підлітка нова обстановка, нові люди і привила, де все абсолютно не так як вдома:

“Спочатку було не так вже важко, зважаючи на те, що перший місяць в Чехії я провела вдома нікуди не виходячи і розмовляючи лише з росіянами і українцями (яких тут, до речі, дуже багато). Так що можна сказати, мені пощастило, бо я чула багато історій про те, як бідних десятирічних дітей з другого дня перебування за кордоном відправляли в школу, не давши часу на адаптацію.

Згадуючи свій перший похід в люди, я пам’ятаю, що було страшно… Та й взагалі спочатку було страшно, що не вивчу мови і не зрозумію їх, що вони не зрозуміють мене (впринципі ці відчуття залишились і до тепер), було страшно, що в мене нічого не вийде і почнеться депресія. На щастя цього вдалось уникнути. Важко було і через різницю в часі, відсутність друзів. Була лише одна людина з якою можна було поговорити і то не так як би хотілося. Та й у фінансовому плані було не надто легко: на все не вистачало коштів, потрібно було себе обмежувати в бажаннях, старатись обходитись мінімумом. Вперше я відчула, що все не так на Новий Рік, який у них не дуже і святкують. Одразу почала відчувати себе не вдома. В них все було не таке. я звикла до життя в маленьких Чернівцях, а тут одразу Прага з купою іноземців і туристів. От тоді я і почала по-справжньому сумувати за Україною і розуміти як я все ж таки її люблю. Хоча таких як я, людей, що сумують за батьківщиною, я зустрічала мало. Взяти для прикладу хоча б моїх батьків, їм тут подобається і вони сподіваються провести тут ще досить багато часу, а потім вже повернутись на Україну і почати життя для себе. Іммігрантів тут багато, здебільшого приїжджають на рік-два, іноді й на всі три, працюють 12 годин на день, 6 днів на тиждень, а коли наступає неділя і працювати не можна, вони просто не знають куди себе діти тому,що за цей день нічого не заробиш, а лише витратиш гроші на харчування. І таких тисячі. Звичайно є люди, які приїжджають сюди заплановано на довгий час, а потім привозять сюди і дітей або народжують їх тут… і залишаються. Тут у них є робота, дім, а на Україні їх більше нічого не тримає. Вони виховують своїх дітей в традиціях цього народу,  не розмовляють з ними на українській, не згадують свій дім. Дітям важко тому, що іноземці до українців чи будь-яких іммігрантів ставляться з певним упередженням. Та й на Україну ці діти навряд чи вже повернуться. Сама знайома з досить великою кількість таких. Вони нічого майже не знають про Україну.

Щодо мови, то вивчити її досить легко, особливо, якщо добре знаєш українську та російську. В перші дні звичайно важко (а як без цього?), вони намагаються почати розмовляти, а ти лише можеш їм відповісти, що нічого не розумієш. Щоб більш-менш нормально опанувати мову мені особисто вистачило двох місяців. А розуміти їх я почала в перший же день. Насамперед тому, що в мові нічого важкого немає, вони досить таки схожа до української чи російської. Тут лише жахливо незрозумілий правопис і вимова деяких звуків. А от саме розмовляти я почала лише через 2 місяці. В школі до цього часу вчителі мене не чіпали, хоча звичайно я писала контрольні з хімії, фізики, алгебри, але лише тому, що вони тут дуже відстали. Все-таки система освіти у них трохи інша. Але було одне але: через місяць-півтора намагання моїх однокласників заговорити зі мною припинилися, а я була настільки горда, що першою починати не хотілося. Тому й розвивати знання мови я не могла, хіба що лише на додаткових уроках, де ми займалися з вчителькою, яка пояснювала нам, емігрантам з інших країн, всі жахливі аспекти їхньої мови (за що їй велике дякую,без неї я б цю мову не вивчила). Так що з однолітками я не спілкувалася, друзів українців чи росіян не було, хіба що один знайомий, якому було 20 і він не знав української, трошки допомагав з чеською. Згодом звичайно однокласники зрозуміли,що я вже трохи знаю чеську і почали зі мною розмовляти, але… Україна і Чехія так близько, а які різні люди! я була шокована. Спільних тем для розмов фактично не було, от тоді я вдруге я зрозуміла, що просто кохаю Україну і українців. Для них було абсолютно нормальним кожного літа їхати, наприклад, в Італію на море або на зимові канікули в Альпи, покататися на лижах. Якщо чесно, я до такого не звикла. Та й взагалі їх цікавили зовсім інші речі. Їм абсолютно начхати на своє майбутнє, судячи з того, що мені казали, вони наївно вірять, що до кінця життя зможуть сидіти у батьків на шиї, а коли в них запитаєш ким вони хочуть стати або куди будуть вступати,більшість дивується і відповідає, що навіть про це не задумується ще. Думаю зрозуміло, чому мені було нецікаво з ними розмовляти. Зараз ми майже не спілкуємось.
Десь через півроку після мого приїзду до Чехії все почала налагоджуватись (хоч для мене все налагодилось коли підключили Інтернет, адже досить тривалий час розмовляти лише з сестрою і батьками,скажу я вам, не просто)). Батьки стали отримувати нормальну зарплатню і нам вже не потрібно було себе обмежувати в чомусь, хоча це мало що змінило. Все стало майже так, як було вдома, єдине що друзі так і не з’явились. Згодом я познайомилась з деякими росіянами і українцями але все одно залишалося неприємне враження, що це щось не те.

Їздячи автобусом Чернівці-Прага і дивлячись на людей які там їздять можна зробити висновок, що еміграція міняє людей і як на мене не всіх у кращу сторону. Досить часто я бачу, п’яних українців-будівельників які шастають по центру Праги з втомленим і нещасливими обличчями… Взагалі, хто захоче той доб’ється, а хто не захоче, нічого не отримає. Просто треба подолати незнання мови, презирливі погляди (яких тут як з сторони чехів, так і з сторони успішних у кар’єрі росіян вельми багато) і йти вперед.”

Особисто мене це вразило, тож вирішила опублікувати, за згодою автора даних спогадів. Звісно їх можна було б продовжити, та хотілося б просто згадати про основні труднощі. І це в країнах, які знаходяться порівняно недалеко, культура і мова яких певним чином пов’язані з українськими.Важко уявити, що відбувається в країнах Західної Європи чи Америки. А найсумнішим залишається те, що мало хто може чи наважується про таке розповісти.

Проте, еміграція – це один з аспектів життя, від якого ми нікуди не втечемо. Можемо тільки сподіватися, що все налагодиться і більшість українців залишатиметься таки у своїй Батьківщині, не шукаючи кращої долі закордоном.

На досвіді автора не одна тема на форумі і не одна розмова з друзями чи знайомими про одностатеві стосунки. З усіх думок, почутих чи побачених, велика частина негативні, деякі відгукуються просто таки агресивно і з ненавистю. Значно менше тих, хто ставиться нейтрально чи за принципом “вони не чіпають нас, ми не чіпаємо їх”.  І, здається, лише одиниці вважають таку любов цілком прийнятною річчю. І якщо стосунки між представницями прекрасної статі сприймаються ще більш-менш адекватно, чи навіть в деяких випадках схвально, то для чоловіків це, зазвичай, приниження, в результаті якого від позбувається гордого звання “мужик”.

Загалом, Фрейд дотримувався точки зору, що від природи людина бісексуальна, а гетеросексуальні смаки в неї формуються згодом, в дитинстві, юності, при правильному вихованні. Тоді як потяг до представників своєї статі виникає внаслідок певних відхилень або збоїв у розвитку. Далі заглиблюватися у гіпотези Фрейда немає сенсу, тим більше, що там не дуже то й легко розібратися. Тим більше, що деякі аспекти даної проблеми відомі всім… або майже всім.

Не дивлячись на те що, сучасні стереотипи щодо нетрадиційної орієнтації, цілком виправдані ворожим ставленням консервативних релігій, переконаннями, що одностатеві стосунки призводять до демографічних проблем, які проявляються у вигляді зменшення рівня народжуваності, потяг до представників своєї статі, в більшості випадків бісексуальність, приписується таким відомим історичним постатям як Александру Мекедонському, Уільяму Шекспіру, Леонардо да Вінчі. Що ж до ХХ-ХІ століть, то серед відомих особистостей це досить таки популярна особливість, оскільки списки сучасних геїв, бісексуалів та лесбійок ну дуже довгі.

І що б там не говорили гомофоби (гомофобія – загальне визначення форм негативної реакції на прояви гомосексуалізму), а Рух за права сексуальних і гендерних меншин добивається своєї мети. Одностатеві шлюби вже дозволено в Нідерландах, Бельгії, Іспанії, Канаді, ПАР, Норвегії, Швеції та в кількох штатах США. Крім того в кількох країнах партнерам такого шлюбу дозволяється заводити дітей, шляхом усиновлення чи штучного запліднення.

Любителям японської культури мабуть давно відомі такі жанри манги і аніме, як яой (зображення стосунків між персонажами чоловічої статі) та юрі (між жінками). До речі, як арт так і екранізації з елементами одностатевих стосунків між персонажами дуже навіть популярні (Особисто я рекомендую переглянути “Gravitation” чи “Loveless”) і ніякої відрази не викликають.

Не знаю наскільки є доцільним дозвіл одностатевих шлюбів і усиновлення в таких випадках дітей, проте, я залишаюся при думці, що любов може проявлятися по-різному і дискримінація та застарілі стереотипи в даному випадку недоцільні. В наш час, коли не існує настільки консервативних рамок, які ще були в минулому столітті ми можемо дозволити собі ставитися з розумінням до вибору кожного.

То в чому ж причина? Так, можливо у всьому винна лінь, але й попри неї існує ще певний ряд факторів, які, як вважають психологи, впливають на відкладання у довгий ящик. Перш за все, це невпевненість у своїх силах. Як часто ми забиваємо собі голову думками “а раптом в мене не вийде?” або “раптом щось піде не так?”. Від таких думок, зазвичай, і з’являється спокуса зайнятися справою пізніше. Наступною причиною є перфекціонізм, тобто бажання виконувати будь-яку роботу ідеально і без помилок. Людина, що бажає виконати свою роботу не просто добре, а ідеально витрачатиме дуже багато часу на обдумування, перевірку всіх нюансів. Це звичайно добре, але коли є певні часові рамки, часто з’являються “хвости”. Іноді причиною відкладання може бути великий обсяг роботи і усвідомлення, що на це піде дуже багато часу, який можна було б витратити на щось приємніше. Або ж у нас виникає внутрішній протест перед словом “потрібно”.

І як же вирішити цю проблему? Адже не дуже приємно, коли тому ж сидінню в мережі заважають настирливі думки і докори сумління про невиконану роботу. Один з методів вирішення – розслабитися, закрити очі на кілька хвилин і уявити собі результат роботи, свої відчуття і враження від того, що робота вже зроблена. Метод гарний, мені допомагає=) Непогано було б також розібратися, що саме видається нам неприємним у завданні, яке треба виконати. Можливо це якийсь нюанс, якого наша підсвідомість вперто старається уникнути. Якщо ж робота має великий об’єм і важко визначитися з чого почати, вирішенням може бути будь-який перший крок, як, наприклад, план або схема, пошук частини необхідних матеріалів і так далі. Наступні кроки мають вдаватися набагато простіше.

І найголовніше, не варто звикати відкладати справи, оскільки з неорганізованістю дуже важко боротися. Краще одразу постаратися зробити частину роботи вчасно, ніж потім постійно підтягувати “хвости”.