icecoffee's blog

Еміграція, досить поширене явище, здебільшого спричинене ґрунтовними причинами, як то, наприклад, кар’єра, шлюб з іноземцем, вищий рівень освіти за кордоном, поганий екологічний стан. Та й сучасний економічний стан в нашій державі інколи не залишає громадянам вибору. Здавалося б, не так вже все й погано – ну їдуть собі, ну скорочується кількість населення в країні, зате їм, мабуть, там краще. А виявляється, не все в них так просто, не всім вдається за більш-менш короткий проміжок часу адаптуватися до інших умов, людей, місць, мови, стилю життя.

Не будемо розглядати сумну статистику кількості емігрантів, що перебувають в інших країнах з тих чи інших причин. Тим більше, що, мабуть, для більшості це не є новиною. Метою статті є зовсім не визначення кількості громадян України, що перебувають за кордоном і не сумні прогнози щодо її збільшення, а саме проблеми, пов’язані з адаптацією, що виникають в процесі.

Найбільше, звісно ж, страждає молоде покоління, яке батьки, щоб завжди тримати під своєю опікою, покращити рівень життя свого чада, дати йому якісну освіту і показати світ, забирають з собою за кордон. В багатьох випадках, на жаль, це відбувається без особливого ентузіазму з боку самих дітей.

Найгірше доводиться підліткам. Якщо діти молодшого шкільного або дошкільного віку, які ще не дуже усвідомлюють такі речі, реагують нормально, швидко адаптуються, звикають до мови і оточення, то підлітки на все реагують дуже важко – конфронтації з однолітками, відсутність того, до чого вони вже звикли, недостатня увага з боку і до того всього ще й перехідний вік. Працездатному населенню, тобто дорослим, звісно ж теж важко, але принаймні вони роблять свій вибір осмислено і здебільшого зайняті своїми справами, які не залишають їм багато часу на обдумування таких проблем.

З метою того, щоб глибше вникнути в суть проблеми корисною є інформація “з перших вуст”, якою з автором з радістю поділилася людина, знайома з процесами адаптації в новому суспільстві. Ця історія лише невелика частина тих вражень, які викликає в підлітка нова обстановка, нові люди і привила, де все абсолютно не так як вдома:

“Спочатку було не так вже важко, зважаючи на те, що перший місяць в Чехії я провела вдома нікуди не виходячи і розмовляючи лише з росіянами і українцями (яких тут, до речі, дуже багато). Так що можна сказати, мені пощастило, бо я чула багато історій про те, як бідних десятирічних дітей з другого дня перебування за кордоном відправляли в школу, не давши часу на адаптацію.

Згадуючи свій перший похід в люди, я пам’ятаю, що було страшно… Та й взагалі спочатку було страшно, що не вивчу мови і не зрозумію їх, що вони не зрозуміють мене (впринципі ці відчуття залишились і до тепер), було страшно, що в мене нічого не вийде і почнеться депресія. На щастя цього вдалось уникнути. Важко було і через різницю в часі, відсутність друзів. Була лише одна людина з якою можна було поговорити і то не так як би хотілося. Та й у фінансовому плані було не надто легко: на все не вистачало коштів, потрібно було себе обмежувати в бажаннях, старатись обходитись мінімумом. Вперше я відчула, що все не так на Новий Рік, який у них не дуже і святкують. Одразу почала відчувати себе не вдома. В них все було не таке. я звикла до життя в маленьких Чернівцях, а тут одразу Прага з купою іноземців і туристів. От тоді я і почала по-справжньому сумувати за Україною і розуміти як я все ж таки її люблю. Хоча таких як я, людей, що сумують за батьківщиною, я зустрічала мало. Взяти для прикладу хоча б моїх батьків, їм тут подобається і вони сподіваються провести тут ще досить багато часу, а потім вже повернутись на Україну і почати життя для себе. Іммігрантів тут багато, здебільшого приїжджають на рік-два, іноді й на всі три, працюють 12 годин на день, 6 днів на тиждень, а коли наступає неділя і працювати не можна, вони просто не знають куди себе діти тому,що за цей день нічого не заробиш, а лише витратиш гроші на харчування. І таких тисячі. Звичайно є люди, які приїжджають сюди заплановано на довгий час, а потім привозять сюди і дітей або народжують їх тут… і залишаються. Тут у них є робота, дім, а на Україні їх більше нічого не тримає. Вони виховують своїх дітей в традиціях цього народу,  не розмовляють з ними на українській, не згадують свій дім. Дітям важко тому, що іноземці до українців чи будь-яких іммігрантів ставляться з певним упередженням. Та й на Україну ці діти навряд чи вже повернуться. Сама знайома з досить великою кількість таких. Вони нічого майже не знають про Україну.

Щодо мови, то вивчити її досить легко, особливо, якщо добре знаєш українську та російську. В перші дні звичайно важко (а як без цього?), вони намагаються почати розмовляти, а ти лише можеш їм відповісти, що нічого не розумієш. Щоб більш-менш нормально опанувати мову мені особисто вистачило двох місяців. А розуміти їх я почала в перший же день. Насамперед тому, що в мові нічого важкого немає, вони досить таки схожа до української чи російської. Тут лише жахливо незрозумілий правопис і вимова деяких звуків. А от саме розмовляти я почала лише через 2 місяці. В школі до цього часу вчителі мене не чіпали, хоча звичайно я писала контрольні з хімії, фізики, алгебри, але лише тому, що вони тут дуже відстали. Все-таки система освіти у них трохи інша. Але було одне але: через місяць-півтора намагання моїх однокласників заговорити зі мною припинилися, а я була настільки горда, що першою починати не хотілося. Тому й розвивати знання мови я не могла, хіба що лише на додаткових уроках, де ми займалися з вчителькою, яка пояснювала нам, емігрантам з інших країн, всі жахливі аспекти їхньої мови (за що їй велике дякую,без неї я б цю мову не вивчила). Так що з однолітками я не спілкувалася, друзів українців чи росіян не було, хіба що один знайомий, якому було 20 і він не знав української, трошки допомагав з чеською. Згодом звичайно однокласники зрозуміли,що я вже трохи знаю чеську і почали зі мною розмовляти, але… Україна і Чехія так близько, а які різні люди! я була шокована. Спільних тем для розмов фактично не було, от тоді я вдруге я зрозуміла, що просто кохаю Україну і українців. Для них було абсолютно нормальним кожного літа їхати, наприклад, в Італію на море або на зимові канікули в Альпи, покататися на лижах. Якщо чесно, я до такого не звикла. Та й взагалі їх цікавили зовсім інші речі. Їм абсолютно начхати на своє майбутнє, судячи з того, що мені казали, вони наївно вірять, що до кінця життя зможуть сидіти у батьків на шиї, а коли в них запитаєш ким вони хочуть стати або куди будуть вступати,більшість дивується і відповідає, що навіть про це не задумується ще. Думаю зрозуміло, чому мені було нецікаво з ними розмовляти. Зараз ми майже не спілкуємось.
Десь через півроку після мого приїзду до Чехії все почала налагоджуватись (хоч для мене все налагодилось коли підключили Інтернет, адже досить тривалий час розмовляти лише з сестрою і батьками,скажу я вам, не просто)). Батьки стали отримувати нормальну зарплатню і нам вже не потрібно було себе обмежувати в чомусь, хоча це мало що змінило. Все стало майже так, як було вдома, єдине що друзі так і не з’явились. Згодом я познайомилась з деякими росіянами і українцями але все одно залишалося неприємне враження, що це щось не те.

Їздячи автобусом Чернівці-Прага і дивлячись на людей які там їздять можна зробити висновок, що еміграція міняє людей і як на мене не всіх у кращу сторону. Досить часто я бачу, п’яних українців-будівельників які шастають по центру Праги з втомленим і нещасливими обличчями… Взагалі, хто захоче той доб’ється, а хто не захоче, нічого не отримає. Просто треба подолати незнання мови, презирливі погляди (яких тут як з сторони чехів, так і з сторони успішних у кар’єрі росіян вельми багато) і йти вперед.”

Особисто мене це вразило, тож вирішила опублікувати, за згодою автора даних спогадів. Звісно їх можна було б продовжити, та хотілося б просто згадати про основні труднощі. І це в країнах, які знаходяться порівняно недалеко, культура і мова яких певним чином пов’язані з українськими.Важко уявити, що відбувається в країнах Західної Європи чи Америки. А найсумнішим залишається те, що мало хто може чи наважується про таке розповісти.

Проте, еміграція – це один з аспектів життя, від якого ми нікуди не втечемо. Можемо тільки сподіватися, що все налагодиться і більшість українців залишатиметься таки у своїй Батьківщині, не шукаючи кращої долі закордоном.